Імагофонія як постмодерний концепт

Анотація

Мета дослідження – обґрунтувати концепт імагофонії в межах постмодерного сприйняття імагологічних аспектів музичної творчості. Методологія дослідження спирається на пошуково-аналітичний, семантичний і музикознавчі методи інтонаційного, ладо-гармонічного, інструментознавчого аналізу. Наукову новизну дослідження становить упровадження в науковий дискурс терміна «імагофонія» та його визначення. Висновки. У статті досліджено застосування терміна «імагологія» та похідних термінів («імагеми», «імаготеми», «імаготипи» тощо) від літературознавчого дискурсу до мультидисциплінарного, показано трансформації семантики терміна «імагологія» від референції на образ «Іншого» як приналежного до іншої (щодо автора) національної культури, до гнучкої, що адаптується до інтенцій автора дослідження. Проаналізовано коло музичних творів, що отримали імагологічне висвітлення в науковому дискурсі, та застосовано щодо них термінологічний апарат. На підставі здійсненого аналізу запропоновано впровадити термін «імагофонія» на позначення звукових образів, що репрезентують усталені уявлення в музичній культурі одного народу про музичну культуру іншого народу. Намічено етапи історичної еволюції імагофонії: протоімагофонія (окремі твори Г. Ф. Генделя), рання імагофонія («Турецьке рондо» В. А. Моцарта, цикли пісень європейських народів Л. ван Бетховена), класична імагофонія (опери Дж. Пуччіні «Турандот», «Чіо-Чіо-Сан» та деякі інші романтичної та постромантичної епохи), постімагофонія (твори кінця XX – початку XXI століття неофольклорного напряму), подолання імагофонії (фолькрок на зрілому етапі розвитку). Показано особливості імагофонічного композиторського підходу в умовах взаємодії етнофонізмів і сучасних інструментальних технік. Намічено перспективи подальшого розгалуження та семантичного розширення імагологічного термінологічного апарату.