Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Музичне мистецтво

Фольклорний інструментарій у сучасній музиці: традиційні витоки та глобальні контексти

Петро Богоніс — 2025-12-15

Мета дослідження – проаналізувати роль українського фольклорного інструментарію в сучасній музиці й оцінити його вплив на сучасні музичні практики. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує музикознавчий аналіз, культурологічні та антропологічні концепції (дослідження феномену постфольклору, кроскультурної гібридності та глокалізації), а також методи sound studies (вивчення тембрової специфіки, акустичного середовища й цифрового моделювання звучання). Такий підхід дає змогу не лише простежити збереження і трансформацію традиційних інструментів у нових жанрових контекстах, але й виявити їхню роль у формуванні сучасних музичних практик. Наукова новизна полягає в комплексному аналізі ролі українського фольклорного інструментарію в сучасних музичних практиках у поєднанні з глобальними тенденціями музичної культури. Уперше здійснено спробу розглянути народні інструменти крізь призму трьох взаємопов’язаних явищ: реінтеграції в нові жанри, зокрема джаз і рок, інноваційних аранжувальних стратегій та цифрового моделювання. Запропоновано концепцію фольклорного інструментарію як динамічного чинника кроскультурної гібридності, що водночас зберігає національну ідентичність та формує нові художні моделі в умовах глобалізації. Отримані результати поглиблюють теоретичне осмислення постфольклорних процесів і визначають перспективи подальшої інтеграції української музичної спадщини у світовий культурний простір. Висновки. Український фольклорний інструментарій у сучасній музиці функціонує як потужний маркер національної ідентичності та водночас стає дієвим засобом кроскультурної взаємодії. Його роль виходить за межі автентичного збереження, адже фольклорний інструментарій у сучасній музиці є не тільки символом традиції, а й джерелом інноваційних рішень: народні інструменти стають маркерами української ідентичності у світі, а також підтвердженням того, що національне та глобальне можуть органічно співіснувати. Завдяки цим процесам народні інструменти перетворюються на чинник глобальної музичної комунікації, сприяючи формуванню нових художніх моделей та інтеграції української музики у світовий контекст.

Історично-культурні традиції церковних хорів Німеччини: українсько-німецькі паралелі у фокусі освітньої практики

Наталія Кречко — 2025-12-15

Мета дослідження – виявити соціокультурний вплив хорового співу на формування мистецьких запитів громадської спільноти (на прикладі історично-культурних традицій церковних хорів Німеччини). Методологія дослідження ґрунтується на системно- аналітичному методі, а також на методах порівняння, історичного аналізу й узагальнення. Наукова новизна дослідження полягає в осмисленні значущості хорового співу щодо створення соціокультурного середовища, у вивченні методів залучення широких верств населення до великого культурно-мистецького кола, яке об’єднує в сучасних умовах фахових музикантів і поціновувачів музичної культури. Функціонування церковних хорів Німеччини виявляє принципи поєднання давніх традицій, що базуються на визначних класичних репертуарних взірцях, із сучасними методами репетиційної практики та залученням новітніх композицій. Актуальними також є дослідження сучасної інтеграції українських музикантів в європейську, зокрема німецьку культуру, що дає змогу враховувати їх практичний досвід у методиках фахової практичної підготовки диригентів-хормейстерів ЗВО. Висновки. У дослідженні розглянуто досвід культурних традицій церковних хорів Німеччини, що представляють вагомий мистецький пласт світової хорової культури. Проведено певні паралелі з українською хоровою співочою культурою. У межах дослідження окреслено вагомість сучасної інтеграції українських музикантів в Європейську культурну спільноту та зазначено важливість музичної практичної підготовки здобувачів освіти мистецьких ЗВО як позитивного фахового підґрунтя міжнародної співпраці.

Музика та емоційний інтелект: експлікація концепту інтегративного підходу в музичній освіті

Надія Брояко — 2025-12-15

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні та експлікації концепту інтегративного підходу до розвитку емоційного інтелекту в музичній освіті, а також у розробці й візуалізації його моделі. Методологія дослідження. У процесі роботи застосовано низку методів та підходів, основними з яких є теоретичний аналіз і узагальнення психолого-педагогічних джерел, що дає змогу систематизувати наукові погляди на проблему розвитку емоційного інтелекту, забезпечує формування теоретичного підґрунтя дослідження та розуміння ключових компонентів розвитку емоційного інтелекту засобами музики; інтегративний підхід дозволяє розглядати розвиток емоційного інтелекту як комплексного явища. Наукова новизна. Здійснено спробу обґрунтувати концептуальну модель інтегративного підходу до розвитку емоційного інтелекту у вищій музичній освіті. Висновки. Українська наукова думка, що досліджує ЕІ та інтегративні тенденції в мистецькій освіті, не перебуває на маргінесі світових наукових пошуків, вона вийшла за межі національно-локальних інтенцій і виявляє яскраві риси глокалізації. Аналіз теоретичних та емпіричних досліджень дав змогу виокремити інтегративний підхід як визначальний у розвитку ЕІ та запропонувати його модель, що складається з двох основних концептів – емоційно-ціннісного (компоненти: емоційно усвідомлена рефлексія, культурно-ціннісна детермінація, когнітивно-емпатійний) та емоційно-діяльнісного (компоненти: регулятивно-тренінговий, комунікативно-інтерактивний, творчо-експресивний).

Фольклорні зразки у початковому навчанні співу: практики України та Китаю

Мяо Чжан — 2025-12-15

Мета дослідження – комплексно дослідити специфіку використання фольклорних зразків у початковому навчанні співу на порівняльному матеріалі практик України та Китаю. Методологія дослідження. Для розв’язання поставлених завдань відповідно до мети застосовано методологічні засади наукового дослідження, згідно з історичним принципом, культурологічним, текстологічним, термінологічним. Пріоритетним методом постає компаративний, що полягає в порівнянні джерел, нотних зразків використовуваного в початковому навчанні репертуару. Застосовано також емпіричні методи, зокрема спостереження за музично-педагогічною практикою та виконавськими тенденціями України й Китаю. Наукову новизну дослідження визначає узагальнення порівняльних аспектів формування традицій і методик початкового навчання співу на фольклорному матеріалі в сучасному культурно-мистецькому просторі України та КНР, що відображають концептуальні особливості взаємодії музичного мистецтва і лінгвокультурології. Висновки. У процесі дослідження виявлено специфічні особливості інтегрування фольклорного матеріалу в освітні процеси опанування співу на прикладі України та Китаю. Розглянуто три основні аспекти – ладову основу, репертуар та методики навчання. Українська вокально-педагогічна традиція ґрунтується на європейських і народних ладах, тоді як китайська – на різновидах пентатоніки. Спільними для обох систем є опора на дитячий фольклор, пісні з обмеженим діапазоном та виразним образним змістом, які поєднують навчання співу з розвитком музичної пам’яті й етнокультурної свідомості. В українській практиці домінують колискові, календарні й ігрові пісні, у китайській – ліричні та трудові. Методичні підходи в обох країнах зорієнтовані на формування вокально- інтонаційних, ритмічних, мовленнєвих та емоційних компонентів музичного розвитку. Відзначено, що в українській практиці дитячий колективний спів тяжіє до багатоголосся (переважно дво- і три-, рідше чотириголосся), тоді як у Китаї – до унісонного звучання, спрямованого на слухове наслідування та збереження традиційного жанрового стилю.

Новітні вокальні техніки в українській естраді ХХІ століття: між етнікою та попкультурою

Олексій Шпортько — 2025-12-15

У статті досліджено особливості формування та функціонування новітніх вокальних технік в українській естраді початку ХХІ століття в контексті взаємодії етнічних традицій та глобальної попкультури. Мета дослідження – проаналізувати новітні вокальні техніки української естради ХХІ століття в контексті синтезу етніки та попкультури й визначити їхню роль у процесах культурної глокалізації. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні аналітичного, культурологічного, музикознавчого та порівняльного методів. Використано міждисциплінарний підхід, що дає змогу простежити як технічні аспекти вокального виконання, так і соціокультурний контекст їх застосування. Аналіз проведено на матеріалі творчості українських виконавців (Jamala, Onuka, Go_A, DakhaBrakha, The Hardkiss, Kalush Orchestra), у репертуарі яких яскраво поєднано етнічні та сучасні вокальні практики. Наукова новизна статті полягає у спробі систематизації новітніх вокальних технік української естради та їхнього розгляду як феномену, що виникає на перетині етнічної спадщини та попкультурних впливів. Запропоновано класифікацію сучасних вокальних прийомів (традиційно-етнічні, запозичені з академічного співу, характерні для поп- та рок-естради, експериментальні й цифрово-модернізовані), а також виявлено їхню функціональність у художній структурі пісенних творів. Висновки. Новітні вокальні техніки української естради ХХІ століття відображають складний процес культурної взаємодії між національними традиціями та глобальними трендами. Їх застосування сприяє збереженню етнічної ідентичності в сучасному музичному просторі, водночас відкриваючи українському вокальному мистецтву нові можливості для інновацій та міжнародного визнання. Дослідження підтверджує, що саме синтез етніки та попкультури стає визначальним фактором формування унікального обличчя української естради на початку ХХІ століття.

Внутрішній діалог як форма інтерпретації: партитурне мислення піаніста в Сонаті для віолончелі та фортепіано, ор. 36 Едварда Гріга

Марія Оболенська — 2025-12-15

У статті досліджено феномен внутрішнього діалогу як ключової форми інтерпретаційної діяльності піаніста в процесі ансамблевого виконання. Акцент зосереджено на партитурному мисленні виконавця як засобі глибокого занурення в музичний текст і структурну взаємодію партій. Мета дослідження – виявити особливості партитурного мислення піаніста як інтерпретатора в процесі виконання камерної сонати крізь призму діалогічності як ключової форми музичної комунікації. Методологія дослідження базується на поєднанні музикознавчого аналізу (структурно- функціональний, виконавсько-інтерпретаційний), когнітивного підходу до виконавства та інтерпретаційної герменeвтики, що дає змогу розглядати музичний твір як простір взаємодії не тільки звукових структур, а й виконавських інтенцій, моделей мислення та стратегій комунікації. Наукова новизна. Уперше Сонату для віолончелі та фортепіано Едварда Гріга проаналізовано в аспекті виконавського діалогу як центрального механізму ансамблевої взаємодії. Інтрoспективний вимір партитурного мислення розглянуто як вияв внутрішнього діалогу, у якому піаніст осмислює власну виконавську стратегію в контексті партії віолончелі. Висновки. Запропоновано аналітичну модель для ідентифікації діалогічних структур у камерному творі – на рівні тематизму, фразування, фактурного розподілу та драматургії. Уточнено роль інтерсуб’єктивної взаємодії як основи виконавської інтерпретації в умовах камерного ансамблю, з особливою увагою до балансування ініціативи та рефлексивного слухання. Висвітлено смислотворчий потенціал внутрішнього діалогу піаніста як чинника, що впливає на формування цілісної виконавської концепції.

Диспозитив соціалістичного реалізму та авангардизму в музичному мистецтві України 30–80-х років ХХ століття

Святослав Овчаренко — 2025-12-15

Мета дослідження – здійснити комплексний аналіз соціалістичного реалізму й авангардизму як взаємозалежних культурних диспозитивів у музичному мистецтві України 1930–1980-х років, з’ясувати їхній вплив на формування модерного мислення митців у контексті музичного культуротворення. Методологія дослідження. Методологічною основою дослідження є міждисциплінарний підхід. Комплексний методологічний інструментарій уможливив багатовимірне осмислення феномену українського музичного мистецтва в контексті його переходу від тоталітарної моделі до модерного художнього мислення. Застосовано порівняльний метод, що дав змогу простежити діалектику між соціалістичним реалізмом як системою ідеологічного регулювання та авангардизмом як формою естетичного спротиву в українській композиториці середини ХХ ст. Застосування фукоянської концепції диспозитиву дало змогу розглядати соціалістичний реалізм і авангардизм як складники системи культуротворення. Наукова новизна дослідження. Здійснено концептуальне осмислення соціалістичного реалізму й авангардизму як взаємозалежних культурних диспозитивів українського музичного мистецтва ХХ століття, що розкривають діалектику між ідеологічним контролем і творчою свободою митця. Висновки. Доведено, що соціалістичний реалізм і авангардизм у музичному мистецтві України 1930–1980-х років постають як взаємозалежні культурні диспозитиви, що відображають складну діалектику між владою, мистецтвом і творчою свободою. Соціалістичний реалізм виконував регламентувальну функцію, тоді як авангардизм формував простір внутрішнього спротиву й інтелектуальної автономії митця. У межах цієї опозиції визріла нова якість музичного мислення, репрезентована творчістю Л. Грабовського, Б. Лятошинського, В. Сильвестрова, Є. Станковича та інших композиторів. Отже, конфлікт між каноном і новаторством став чинником становлення модерного художнього мислення, у якому прагнення до свободи поєднується з глибинною національною традицією.