Форми репрезентації нелінійності в музиці другої половини ХХ століття

Анотація

Мета дослідження – дати уявлення про нелінійну концепцію музики, що виражає постмодерну концепцію світу.

Наукова новизна роботи – вперше розкрито новизну (радикалізм) композиторського мислення, основу якого складає принцип об’єктивної багатоваріантності і «відкритий» формат; вперше дано авторське визначення нелінійної музичної реальності, де виділяються три форми репрезентації: локальна, тотальна і поліфуркаційна.

Методологія дослідження базується на використанні синергетичного підходу (розроблений в філософії другої половини ХХ століття), що дозволяє розкрити нову сутність і якість музично-художніх композицій, релевантних постмодерному (постнекласичному) стану світу і, відповідно – композиторського мислення. Моделі нелінійних музичних систем охоплюють жанрові форми, що визначають акціонізм-хепенінг, інструментальний театр, перфоманс, а також техніки колажу та інтертекстуальності. Некласичною стороною нової музичної реальності є нова інтерпретація синтезу, пов’язана або з нетривіальним зближенням видів мистецтв і нівелюванням видових меж – музичного і вербального (фонетичного) у вигляді мезо, акро- і телевірша, музичного та quasi-театрального, музичного та образотворчого, а також музично-звукового і техногенного, або з заміною класичного синтезу «одночасним з’єднанням видимих і чутних подій в поліфеноменальному контрапункті». На цій основі сформувався свого роду політекст, особливістю якого виступила нелінійність. Його найбільш радикальну форму представляють арт-мікст композиції Д. Кейджа з «повністю розкутою формою» (І. Добріцина).

Висновки. Відмінними рисами нелінійності в музиці виступають казуальність процесу, відкритість форми, поліваріантність та інтерпретативність як тексту, так і засобів вираження, де об’єднання матеріалу здійснюється на основі симультанності без функціональної інтерференції різних видів мистецтв, а процес самоорганізації протікає згідно з «покликом атрактора».